Краєзнавчо-етнографічний шкільний музей під відкритим небом «Етномістечко»

Відповідно до рішення районної ради від 23.12.2016 року № 236 «Про передачу майна з балансу Березнівської районної ради на баланс Марининської ЗОШ І-ІІІ ступенів Березнівської районної ради Рівненської області», наказу по школі від 10.01.2017 №08 «Про заснування шкільного краєзнавчо-етнографічного музею «Етномістечко»» та з метою формування у вихованців школи любові до рідного краю, свого народу, вивчення, збереження та використання пам’яток матеріальної і духовної культури було створено шкільний музей.

Затверджено раду шкільного краєзнавчо-етнографічного музею «Етномістечко» у складі:

  • Гривіцка Г.В. - заступник директора, голова Ради музею
  • Бондар О.Р. - громадський директор музею
  • Демчук Л.О. - педагог-організатор, член ради музею
  • Яремчук Н.П. - керівник гуртка, член ради музею
  • Комар Т.М. - член ради музею
  • Лашта М.І. - член ради музею
  • Комар М.Г. - член ради музею

Вознюк Надія, Криворучко Рита (учениці 9 класу), Бондар Андріана, Бондар Аліна, Шекель Катерина (учениці 8 класу), Воловодік Наталія, Лашта Аліна (учениці 10 класу), Кот Діана, Бурченя Наталія, Дячук Марія, Власюк Яна (учениці 11 класу) група екскурсоводів.

Музей створений в рамках розвитку туризму, а почалася його реалізація з того, що Березнівщина виграла грант за програмою Євросоюзу «Підтримка політики регіонального розвитку України», за проектом «Розвиток сільського зеленого та екологічного туризму як планомірна складова економічного розвитку Березнівського району».

Це етнопоселення облаштоване поряд зі школою, аби діти мали змогу вивчати і використовувати вміння своїх давніх пращурів з таких ремесел як гончарство, ковальство, ткацтво. Кожен із будиночків - унікальний.

Музей складається з п’яти стилізованих поліських будівель: кузні,гончарні,ткацького цеху, агросадиби та корчми.

Агросадиба

 

 

Побут селянина в кінці ХІХ на початку ХХ ст. зосереджувався насамперед навколо його житла. Цей період українці продовжували споруджувати традиційні оселі. Менші будувалися за планом хати. Цю хатину будували з дерева і крили дерев’яними дощечками з декількома вікнами. Агросадиба побудована з двох кімнат. При вході до першої кімнати в кутку з ліва знаходиться піч, біля якої стоять всі інструменти для випікання хліба. На ній є багато речей, які необхідні господині. Біля входу висить мисник, на якому зберігається святковий посуд , а повсякденне кухонне начиння клали біля печі на припічок. У правому кутку висять образи прикрашені вишитим рушником. Під образами стоїть стіл, який застелений скатертиною. А ще тут - мисник із глечиками та макітрами, масляниця, жорна, які уже призабуті і на яких у минулі віки трималося життя сільської родини.

У другій кімнаті до причілкової стіни стоїть ліжко із дощок, на якому спали, а над ним висить дитяча колиска, сплетена з лози. Коли мати спала, то могла одночасно колихати дитину. Попід стіною стоїть дерев’яна велика скриня де зберігали свої речі. Стіни прикрашені вишитими картинами та маленькими іконами. Меблі заслані вишитою постіллю та вкриті домотканими покривалами. Глиняна долівка змащена рудою глиною і застелена тканими доріжками.

Агросадиба обгороджена низьким плетеним тином, понад яким насаджені квіти, а в саду фруктові дерева та кущі. Біля хати є колодязь у вигляді журавля.

Кузня

 

Коваль – одна з найшановніших і найдавніших професій. Коваля у добу середньовіччя ототожнювали з чародієм, магом, чаклуном, а його діяльність пов'язували з чарами, заклинанням і участю божественних сил. Спілкування з вогнем, плавлення, лиття і кування металу – справді чародійство.

Особливої уваги заслуговує сільське ковальство. В нашій кузні є дуже багато старовинних різноманітних речей (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства є в кузні підковка коней, а також оковка возів і натягування залізних шин на колеса.

Ковалі передали нам не тільки інструменти, обладнання і кузню, а й професійні секрети: технологію виробництва, техніку обробки металу, окремі ремісничі тонкощі. Щоб стати добрим ковалем, учні навчалися не в одного, а у двох, трьох майстрів, переймаючи в кожного його секрети.

В ХХІ ст. професія коваля знову стала престижною. Вироби ковалів ручного кування користуються великим попитом, а майстри цієї древньої професії шаною серед людей.
Професія коваля на сьогоднішній день є модною серед юнаків, адже хлопці завжди любили працювати з металом, а здобуті в процесі навчання знання та вміння допомагають отримати непоганий матеріальний стимул для розвитку творчості. 


Ткацька садиба

 

Українське село є основним джерелом збереження традицій. Поліська земля, і в тому числі наш район, славилися вирощуванням льону. Основними знаряддями для обробки льону та виготовлення тканини є терниця, гребінь, гребінка, щітки, коловерток, веретена, верстат ткацький, жлукто, в якому золили полотно. Гребені і гребінки могли служити 15 років. Ось ми можемо їх побачити і в нашому будиночку.

  • зимніми вечорами жінки і дівчата з куделі льону пряли нитки на коловертці, спеціальним гребінцем розчісували куделю, співаючи пісні. І лише після цього жінки сідали до ткацького станка, який зберігся у старожилів до наших днів і є наявним у нашому будиночку. Тоді починали ткати тканину. Потім ці домоткані тканини використовували для домашніх рушників, якими користувалися у побуті. Рушники вишивали переважно чорними та червоними нитками. У будинку ткача є наявний одяг та речі наших старожилів: скатертини, килими, чоловічі та жіночі сорочки, намітки, божники,вишиті доріжки на стінах. Наприкінці ХІХ ст. народні майстрині почали використовувати барвники для фарбування тканин.

Найпопулярнішим видом прикладної творчості були вишиванки. Для вишивання рушників найчастіше використовували нитки червоного кольору - символи життя, творчої енергії, завзяття. Центральна частина рушника була чиста, лише кінці виробу вишивались. Вишивка оздоблювала хустки, фартухи, кожухи, особливо коміри та рукави, манжети,лиштви сорочок.

Ткацький промисел характеризується збереженням обрядів та звичаїв, з якими ми можемо безпосередньо ознайомитися в даній садибі.

Садиба гончара

 

Про широкий розвиток гончарства на землях нашої держави свідчать археологічні пам'ятки ранньослов'янського періоду та періоду Київської Русі, коли виготовлення гончарного посуду збагатилось новою технікою виробництва на гончарному крузі і виділилось в окрему галузь поширеного ремесла.

Гончарство - нелегке ремесло. На нашій території воно добре було розвинене .

  • свідченням гончарів, глину добували в глинищах, де глибина залягання досягала до 3-х метрів. її добували вручну, піднімали наверх і привозили додому грудками. Потім збивали довбешками в стовп, тоді стругали, тоді знову збивали довбешками в грудочки, які замочували водою і кидали в відгороджений куток приміщення, де вона зберігалася. «Заквашену» глину клали на голі дошки і м'яли ногами до в'язкості, тоді брали пласти («клєси») і клали на гончарний круг, попередньо розім'явши кожен пласт руками. Це був найбільш важкий етап роботи.

Працюючи цілий день за гончарним кругом, можна було зробити більше ста виробів. Готовий посуд висихав приблизно 3 доби. А потім його випалювали в горнах. Горни - печі овальної форми, відкриті зверху, цю піч ви можете побачити в сусідній прибудові. Випалювання продовжувалось протягом 8-12 годин, температуру збільшували поступово, а потім підтримували її високою увесь час.

Розповідаючи про гончарство, слід звернути особливу увагу на вироби із чорно - димної та молочної кераміки, які виготовляються гончарною машиною. Ось на полиці стоять вироби: горщики, глечики, кавові набори, чашки, вази, чайники, баклажки, цукерниці, сулії, хлібниці та ще багато різних виробів. З молочної кераміки можете побачить скульптурні фігурки людей, звірів, птиць.

Ці вироби мають коричневий відтінок. Така назва пов’язана з тим, що під час виготовлення глиняного посуду глина вимочується в молоці.

Корчма

 

Корчма та шинок - праобрази сучасних ресторанів і мотелів, були структурним елементом українського села. Коли згадуємо ці заклади, то неодмінно згадуємо і про їх господарів, що були частиною української громади – євреї, шинкарі та корчмарі, які добре вписувалися в економічне життя регіону. Тільки шляхтич мав право бути власником корчми. Корчма – заїзний дім або місце для торгівлі. В Україні слово «корчма» означало міцний алкогольний напій. Корчма була зародком пунктів торгівельних стосунків, тобто селяни за необхідності несли яйця чи квасолю в корчму, а натомість купували сіль чи сірники.

Історія свідчить, що присутність євреїв в українських селах та містах сприяли розвитку торгівлі та обігові товарів. Спочатку корчма мала не дуже привабливий вигляд, бо вона перебувала у руках бідних євреїв, але вони були чесними у ставленні до християн. Корчма у 19 ст. була збудована з добротного тесаного дерева. Корчма постійно удосконалювалася у плануванні, тому вона не могла бути сірим приміщенням, а завжди побіленою.

У 19 ст. вона залишилася місцем проведення деяких свят та навіть була нотаріальною конторою. Тут оформлялися і закріплювалися могоричем всілякі угоди та договори. Працювала корчма до пізньої ночі. О 10-11 годині вечора – це було чи не єдине місце на землі, де ще горіло світло. На селі корчма була місцем, де можна було дізнатися найновішу інформацію про роботу, події в селі. В нашій корчмі наявні місця для веселого відпочинку.

Етнопоселення створює для Марининської ЗОШ, інших навчальних закладів району унікальні можливості для вивчення історії, побуту, етнографічних традицій, ремесел рідного краю.